Блаженний Петро Вергун

Апостольський візитатор отець Петро Вергун

По довшій недузі, 7 лютого 1957 р., в Красноярському краї далекого Сибіру, в Ангорському поселенні Богучанського району, там, де річка Анґора впадає до Єнісею, перестало битися серце, віддане Церкві й українському народові, серце Апостольського візитатора для українців-католиків у Німеччині о. Прелата Петра Вергуна. Він став жертвою більшовицького терору, як непохитний ісповідник віри, що за Христа і Його св. Церкву життя своє віддав.

Візитатор Петро Вергун народився 18 листопада 1890 р. в Городку, Львівської області, як син тамтешнього теслі. Не маючи змоги закінчити гімназію, юнак спочатку допомагав батькові у верстаті, а відтак вступив добровольцем до австрійського війська (1909 р.). На цій службі захопила його Перша світова війна. І вже в перших місяцях війни (жовтень 1914 р.) Петра поранили, тож його було відпущено «на відпочинок». Однак пильний юнак використав цей вільний час на науку, і це дало йому змогу приватно закінчити гімназію в Перемишлі, де здобув атестат зрілості. Після розвалу Австро-Угорської монархії він, як підстаршина, боровся в рядах Української Галицької Армії аж до 20 квітня 1920 р., коли потрапив у польський полон. Та Петро Вергун не довго перебував у таборі полонених. Йому вдалося втекти й дістатися до Чехії, де він негайно зголосився до української гірської бригади. Заходами Митрополита Шептицького підстаршині Вергунові вдалося дістатися до духовної семінарії у Празі, де він мав змогу спокійно студіювати й приготовлятися на українського священика. Водночас він записався в Празі до Українського Вільного Університету, де здобув докторат філософії. По довгих стараннях польська влада таки дозволила йому, як семінаристові, приїхати до Львова. Там Петро 30 жовтня 1927 р. з рук Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ, прийняв священичі свячення. По свяченнях Митрополит зразу призначив його душпастирем для українців-католиків у Німеччині, з осідком у Берліні, куди о. Вергун прибув уже в листопаді 1927 р.

В Німеччині було багато українців-робітників ще з Першої світової війни. Вони розкинулись переважно по більших промислових осередках північно-західпої частини країни. А відтак, у самому Берліні зоссрсдилась теж українська політична еміграція. Як український католицький душпасгир, о. Вергун обїжджав цілу Німеччину, правив для своїх вірних Богослужіння та підтримував їх на дусі. Оскільки його праця була тяжка і виснажлива, ревний душпастир знайшов собі поміч у вищих церковних німецьких колах, головно в тодішнього Апостольського нунція в Берліні, Архиєпископа Евгена Пачеллі, який пізніше став Папою Пієм ХІІ (1939-1958). Німецькі нацисти стежили за душпастирською працею о. Вергуна й робили йому всякі труднощі в організуванні українців-католиків в окремі парафії, забороняли Богослужіння, не давали дозволу на приїзд нових укр. священиків, а тих, які вже прибули, часто прослуховували, арештовували та відсилали назад до Галичини. Теж немалі клопоти йому робила українська т. зв. «політична еміграція», яка на нацистський лад хотіла диктувати своєму душпастиреві, що й як він має робити. Та о. Вергун не зупинявся перед труднощами. Інколи він, з пораженням особистої свободи, відважно боронив інтереси Церкви і своїх вірних. А коли нарешті нацистський уряд наказав йому негайно покинути Німеччину, Апостольський Нунцій архиєп. Пачеллі заступився за о. Вергуна й вистарався для нього ще папське відзначення - Домового Прелата. Під час Другої світової війни, внаслідок примусового перенесення робочих сил, багато українців з Галичини опинилося в 3-ім Рейху. Тому вже 23 листопада 1940 р. Папа Пій призначив о. Прелата Вергуна Апостольським візитатором з правами адміністратора для українпів-католиків в Німеччині, яких тоді нараховувалося до півтора мільйона. Так о. адміністраторові довелось далі долати всякого роду труднощі й перешкоди, бо гітлерівський уряд неприхильно ставився до його ревної праці між українцями, яких німці хотіли тільки використати. Та він не піддавався, бо його серце палало великою любов'ю до поневолених своїх земляків, для яких добрий пастир не щадив ні своїх сил, ні своїх талантів.

Коли весною 1945 р. до Берліна почало наближатись більшовицьке військо, всі приятелі дораджували о. адміністраторові Вергуну виїхати на Захід. Але він рішуче відмовився виїжджати, кажучи: «Як душпастир, я мушу бути готовий віддати за свої вівці навіть і своє життя!››. Вже незабаром, після совітської окупації Берліна, о. візитатор став жертвою більшовицького терору. На численних допитах, зазнавши тортур, наш ісповідник тримався гідно й не дав себе застрашити різними погрозами. Адже ж за свою Церкву і свій народ він був готовий піти на муки, а то й на смерть. Після повторних арештувань і застрашуючих допитів, під кінець липня 1945 р., більшовики нарешті вивезли о. Вергуна в глибину Радянського Союзу, де за ним і слід пропав. Щойно пізніше прийшла вістка з-поза залізної заслони, що більшовики засудили о. візитатора Вергуна до 8 років каторги «за колаборацію›› з німцями. Так нашого ісповідника заслано в табір примусової праці на Сибірі, у Красноярському краї, над річкою Ангорою, саме там, де вона впадає до Єнісею. Життя в

більшовицькому таборі - нижчс гідності кожної людини. Його неможливо навіть описати. Начальство табору - звироднілі кати, які на місце людяності поставили злобу. Єдино вона побуджує їх життя і поведінку супроти засудженних у таборі. Відчуття влади підсилює в них цю злобу аж до сліпої ненависті та тваринної жорстокості. В них панує тільки одне бажання - бажання помсти: як би то каторжникові дошкулити, як би то над ним познущатись та утруднити йому побуту. В такому місці й карався наш нсзламний ісповідник о. Петро Вергун протягом 10-ти років, бо його випустили з табору щойно 1955 року., хоч він був засуджений тільки до 8-ми років.

По звільненні з табору о. Вергун мусів залишитися на місці свого вигнання, в Ангорському поселенні, бо влада не дозволяла йому повернутися до Галичини. Тоді він старався використати своє німецьке громадянство і звернувся до знайомих йому отців Беиедиктинців, щоб вони виклопотали для нього дозвіл вернутися до Німеччини. Тоді він, між іншим, писав: «Я відчуваю, що моя голова вже клониться до вічного відпочинку. Я дуже хотів би закінчити моє життя в монастирі». Однак його бажання не сповнипося, бо комуністи ніяк не погодились на те, щоб він виїжшкав із Радянського Союзу.

Так наш ісповідник останні роки свого життя мусів перебувати на вигнанні, хоч його здоров'я було вже підірвано. Про це він писав: «Моє здоров'я не цілком добре. Часто моє серце і мій шлунок «страйкують». Мені здається, Що зміна клімату помогла би моєму здоров'ю». Однак він не дочекався тої «зміни клімату». Врешті його шляхетнс серце раз і назавжди перестало битися, і він спочив у замерзлій сибірсъкій землі, віддавшн своє житгя за Христа і свою католицьку віру.

Негайно після його святої смерті українські каторжники, для яких наш ісповідннк був направду духовним батьком в найтяжчих хвилинах їхнього життя, з великою побожністю і молитвами поховали його тіло далеко в Сибірі, на місцевому цвинтарі Ангорського поселення, і зі сльозами на очах відспівали над його свіжою моґилою останнє «Вічная пам'ять».

2001 року, під час пастирського візиту в Україну, Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив отця Петра Вергуна блаженним Католицької Церкви. За сприянням Преосвященних Владик Юліяна Ґбура, Єпарха Стрийського та Петра Крика, Апостольського Екзарха Німеччини і Скандинавії, 26 липня 2004 року після дворічної тривалої підгптовки та поїздки в Сибір мощі блаженного священномученика Петра Вергуна було привезено в Україну.

Видавець: «Християнський Голос»

Редактор: о. Ігор Мизь

 

Слово Пароха

«Прославляємо тебе нині, священномученику Петре,

і просимо, молися й за нас…»

24 квітня 2001 року у присутності Його Святості Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декретів мучеництва, героїчних чеснот та чуд 28 Слуг Божих Української Греко-Католицької Церкви. Дещо пізніше, 27-го червня, під час свого візиту в Україну Папа проголосив цих слуг Божих блаженними.

Серед славних ісповідників віри блаженним було проголошено й отця Петра Вергуна, духовного батька для тисяч українців на чужині, Апостольського Візитатора для українців-католиків у Німеччині.

По трьох роках мощі блаженного Перта Вергуна покинули далекий Сибір. За сприянням Преосвященних Владик Юліана Ґбура (Стрий) та Петра Крика, нашого Апостольського Екзарха, мощі було перевезено в Україну. А на парафіяльний празник Покрова Пресв. Богородиці, 17-го жовтня 2004 року, вони прибули до нашого храму.

Так довго тривала дорога Блаженного до вірних Екзархії, яких він був змушений покинути у лихоліття війни. Ще довшою та сповненою страждань була життєва дорога Блаженного Петра. Він віддав своє життя за Христа, якого як священик любив усім своїм серцем і сповідував своїми ділами. Думаю, що кожен з вірних нашої Апостольської Екзархії може справді гордитись тим, що наша церква у Німеччині має свого Блаженного. Бо в ньому маємо великого заступника і помічника у наших потребах.

Із прибуттям мощей настала потреба спорудження нового реліквіяра (мощовика) для Блаженного Петра, де він знайшов  би нове та придатне до почитання вірних місце у нашому храмі. На щастя нам вдалося знайти і зацікавити для цієї цілі групу митців під керівництвом ієромонаха Ореста Козака з Унівської Лаври.

Проект реліквіяра виготовила архітектор п-ні Христина Крамарчук, а художнім виготовленням та написанням ікони Блаженного займався о. Орест із його співпрацівниками. Оздоблювальні роботи виконували сестри-служебниці а також миряни нашого Храму.

Я дуже радий, що внаслідок довгої і копіткої праці усіх задіяних нам вдалося довести цей проект до кінця. У Вербну Неділю, 28-го березня 2010-го року, Апостольським Екзархом Владикою Петром було освячено новий реліквіяр Блаженного.

Запрошую Вас усіх молитвою прославити Блаженного Петра Вергуна.

Дякую від щирого серця усім, які  допомогли у виконанні мощовика.

о. Володимир Війтович